(...)
За вікном світило сонце, ніби й не було того вчорашнього дощу, навколо все випромінювало лише тепло, калюжі, що все ж лишились, виблискували, відбиваючи проміння сонечка. Малеча під вікном галасувала, кликала друзів, приєднатись до їх забавок. Тож спати було неможливо. Сонечко світило саме в обличчя юної панні, а Коля, що жив поверхом вище, все ніяк не міг відпроситися у своєї мами надвір.
За вікном світило сонце, ніби й не було того вчорашнього дощу, навколо все випромінювало лише тепло, калюжі, що все ж лишились, виблискували, відбиваючи проміння сонечка. Малеча під вікном галасувала, кликала друзів, приєднатись до їх забавок. Тож спати було неможливо. Сонечко світило саме в обличчя юної панні, а Коля, що жив поверхом вище, все ніяк не міг відпроситися у своєї мами надвір.
Вона відчинила вікно і з задоволенням вдихнула свіже повітря, воно пахло змінами. Вчорашній дощ і згадки про нього ніби зовсім зникли із пам'яті. Вона крокувала в новий день, не оглядаючись на те, що вчора змусило її заснути, коли ластівки вже прокидались.
Тож ранок почався просто фантастично. Так, саме фантастично, адже вона вже поховала всі свої надії на теплі і сонячні дні і налаштувалася на мокрі, сирі і зовсім непривітні сірі будні. Такою була для неї осінь - крадійкою тепла і сонечка, без яких наша юна леді не могла жити. А тут магічним чином вона отримала ще один чудовий день.
Час вже познайомитись. Нашу юну леді зовуть Олександрою. Вона дуже любила представлятись саме так, адже в цьому імені була велич, сила і якась нотка аристократичності. Але друзі називали її сонечком за незмінне тепло, що вона випромінювала постійно. Навіть у найгірший, найпасмурніший й найневдаліший день їй вдавалось не втрачати своєї посмішки і віри на краще. Нехай вона була вже не "на всі 32", а така тоненька, ледь помітна, але в ній було щось, що зачаровувало. І тепло, про її тепло можна багато говорити, але все одно не вдасться описати його, адже лише відчувши його, можеш зрозуміти всю глибину цієї, з першого погляду непримітної, дівчини.
Тож наше сонечко раділо своєму родичу, небесному тілу, що так широко посміхалось з блакиті неба. Здавалось, що за вікном наставала весна, а не крадійка тепла - осінь. Відвернувшись від вікна, Олександра поглянула на календар, 7 вересня 2015 року, понеділок.
"Чорт, понеділок! Знову будні! Чому я знову не помітила, як пролетіли ці вихідні!", - пронеслось у її думках.
Вихідні в неї не те, щоб швидко проходили, вони просто проносились з неймовірною швидкістю. І не через те, що вона дійсно гарно й продуктивно їх проводила, на вихідних вона відпочивала від таких набридливих буднів. Прибирала, готувала щось смачненьке (готувати вона просто обожнювала), її поглинали думки, роздуми і звісно "улюблене" самокопання з примаком спогадів про все гарне і не дуже.
Телефон задзвонив дратівливою мелодією будильника. 8:30 - час збиратись. Спершу - кава, потім - все інше. Тож за звичним сценарієм вона стояла на кухні, слідкувала за кавою, щоб вона не дай Господь Бог не втікла, вчора ж бо була тільки вимита плита і повторити цей ритуал сьогодні якось геть не хотілось. Каву зварено! (Та-даааам!) Хоч десь вона не напартачила.
Сніданок вже особливо не було часу готувати, та й їсти якось геть не хотілось. Почались ті неймовірно довгі і вбивчі півгодини вибору що ж сьогодні одягнути. Зазвичай вона обирала джинси, якусь зручну і теплу кофтинку, але сьогодні душа вимагала змін, а погода за межами її квартири шептала, що чому б сьогодні не вдягнути сукню. Тож вибір було зроблено. Чорна сукенка з дрібними червоними маками. "Просто і зі смаком - ідеальний вибір" - похвалила вона себе подумки.
Погляд знову впав на годинник. 9:07. Час вже вибігати. Немає часу для гарної зачіски і мейк-апу. Тому улюблений колосок, який, здавалось, більше року вже не заплітала, пудра, щоб хоч трошки замалювати недоліки шкіри і туш, адже очі слід виділити.
І от о 9:12 нарешті привівши себе до ладу, вона відчинила двері і мала б вже бігти на пари. Але дещо змусило її затриматись ще на кілька хвилин. Дещо - це маленька коробочка, яка зовсім несподівано опинилась перед її дверима. Всередині був кекс з полуницею і маленька така записочка "Знову голодна біжиш? З'їсиш по дорозі! І посміхнись:)".
Одразу ж посмішка осяяла її обличчя, а рум'янець з'явився на щоках. "Невже запам'ятав. що саме полуничний кекс і саме политий шоколадом? Люблю твою турботу." - пронеслось в думках.
"Дякую за приємність зранку. Вважатимемо, що я прийняла твої вибачення за вчорашнє бешкетництво" - смс на знайомий номер.
"Вибач. Не знав що сказати. Дивись під ноги і бережи себе. Ще раз вибач" - миттєво прийшла відповідь.
Вона ще кілька хвилин постояла з телефоном в руці, дивлячись на смс, не знаючи, що й відповісти. Але водій, що почав сигналити, відірвав юну леді від тяжких роздумів. Час повертатись в реальність і дійсно почати дивитись по сторонам, бо потрапити під машину - геть не входило в її сьогоднішні плани.
В університет майже встигла. Або як сама вона казала: "Запізнення на 5-7 хв - то не запізнення". Пари того дня тривали ніби вічність, а Саша була десь далеко-далеко думками, тому не надто звертала увагу на те, що відбувалось навколо. Її тривожила лише одна думка - невже він зібрався повернутись у її життя? А серце пришвидшено билось, немов дійсно хотіло вилетіти з грудей, немов йому геть не вистачало місця і воно прагнуло на волю. З такими думками і трепетом душі так-сяк пройшло 4 пари. Вийшовши з університету, вона вирішила, що їй зараз зовсім не до того, щоб прийшовши додому одразу сісти за пари, вона захотіла прогулятись. Тим паче, навіщо марнувати такий чудовий і сонячний день сидінням за книжками.
Свою прогулянку вона вирішила розпочати з Львівської майстерні шоколаду, бо саме вона була першим пунктом призначення, душа вимагала шоколаду і міцної аж до гіркоти кави. Там її зустріли знайомі обличчя і посмішки, вона ж бо була постійним клієнтом. Христина (так звали одну з офіціанток) одразу ж підбігла до столика, де всілось наше сумне чудо і нічого не кажучи поставила філіжанку чорної кави і три цукерочки на блюдечці. Улюблений кайзервальд і трюфелі.
-Невже я настільки передбачувана, Христин?
-Я б сказала так, але це тобі попросили передати, якщо ти раптом сьогодні зайдеш.
-А хто попросив? І чому це він вирішив, що я сьогодні зайду?
-Я сама здивувалась, коли почула його прохання, але подумала, що раптом ви домовились про зустріч. Такий невисокий хлопець, хоча для тебе він би був високим, зважаючи на твій ріст, карі очі, гарна усмішка.
-Дякую. Здається, я впізнала.
Звісно, що впізнала, адже саме він постійно замовляв ці цукерки і бурчав, що не можна пити часто таку міцну каву. Але для того, щоб уникнути зайвих питань, на які зараз зовсім не хотілось відповідати, вони стримала свій порив емоцій і просто сухо промовила "здається, я впізнала". Але тепер поставало інше питання: Чого він з'являється так опосередковано, чому не хоче зустрітись і поговорити? Здається. їм було про що поговорити. Відповідей вона звісно не отримала, але хоч насолодилась кавою і смачними цукерками. Він за все, звісно, заплатив, поставивши її знову у незручне становище, адже вона, за звичкою, лишила гроші на столі, а бідна Христина мусила бігти за нею через дві вулиці, щоб віддати гроші назад.
Словом, минуле не випадково зателефонувало того дощового вечора, воно повертається, в надії стати теперішнім і майбутнім. А почати це перетворення воно обрало саме цей ранок, пам'ятаючи улюблену цитату нашої Олександри, що кожен ранок - це шанс почати життя спочатку і зажити по-новому, от саме той ранок і став початком чогось нового, точніше ще не зовсім забутого старого.
Тож наше сонечко раділо своєму родичу, небесному тілу, що так широко посміхалось з блакиті неба. Здавалось, що за вікном наставала весна, а не крадійка тепла - осінь. Відвернувшись від вікна, Олександра поглянула на календар, 7 вересня 2015 року, понеділок.
"Чорт, понеділок! Знову будні! Чому я знову не помітила, як пролетіли ці вихідні!", - пронеслось у її думках.
Вихідні в неї не те, щоб швидко проходили, вони просто проносились з неймовірною швидкістю. І не через те, що вона дійсно гарно й продуктивно їх проводила, на вихідних вона відпочивала від таких набридливих буднів. Прибирала, готувала щось смачненьке (готувати вона просто обожнювала), її поглинали думки, роздуми і звісно "улюблене" самокопання з примаком спогадів про все гарне і не дуже.
Телефон задзвонив дратівливою мелодією будильника. 8:30 - час збиратись. Спершу - кава, потім - все інше. Тож за звичним сценарієм вона стояла на кухні, слідкувала за кавою, щоб вона не дай Господь Бог не втікла, вчора ж бо була тільки вимита плита і повторити цей ритуал сьогодні якось геть не хотілось. Каву зварено! (Та-даааам!) Хоч десь вона не напартачила.
Сніданок вже особливо не було часу готувати, та й їсти якось геть не хотілось. Почались ті неймовірно довгі і вбивчі півгодини вибору що ж сьогодні одягнути. Зазвичай вона обирала джинси, якусь зручну і теплу кофтинку, але сьогодні душа вимагала змін, а погода за межами її квартири шептала, що чому б сьогодні не вдягнути сукню. Тож вибір було зроблено. Чорна сукенка з дрібними червоними маками. "Просто і зі смаком - ідеальний вибір" - похвалила вона себе подумки.
Погляд знову впав на годинник. 9:07. Час вже вибігати. Немає часу для гарної зачіски і мейк-апу. Тому улюблений колосок, який, здавалось, більше року вже не заплітала, пудра, щоб хоч трошки замалювати недоліки шкіри і туш, адже очі слід виділити.
І от о 9:12 нарешті привівши себе до ладу, вона відчинила двері і мала б вже бігти на пари. Але дещо змусило її затриматись ще на кілька хвилин. Дещо - це маленька коробочка, яка зовсім несподівано опинилась перед її дверима. Всередині був кекс з полуницею і маленька така записочка "Знову голодна біжиш? З'їсиш по дорозі! І посміхнись:)".
Одразу ж посмішка осяяла її обличчя, а рум'янець з'явився на щоках. "Невже запам'ятав. що саме полуничний кекс і саме политий шоколадом? Люблю твою турботу." - пронеслось в думках.
"Дякую за приємність зранку. Вважатимемо, що я прийняла твої вибачення за вчорашнє бешкетництво" - смс на знайомий номер.
"Вибач. Не знав що сказати. Дивись під ноги і бережи себе. Ще раз вибач" - миттєво прийшла відповідь.
Вона ще кілька хвилин постояла з телефоном в руці, дивлячись на смс, не знаючи, що й відповісти. Але водій, що почав сигналити, відірвав юну леді від тяжких роздумів. Час повертатись в реальність і дійсно почати дивитись по сторонам, бо потрапити під машину - геть не входило в її сьогоднішні плани.
В університет майже встигла. Або як сама вона казала: "Запізнення на 5-7 хв - то не запізнення". Пари того дня тривали ніби вічність, а Саша була десь далеко-далеко думками, тому не надто звертала увагу на те, що відбувалось навколо. Її тривожила лише одна думка - невже він зібрався повернутись у її життя? А серце пришвидшено билось, немов дійсно хотіло вилетіти з грудей, немов йому геть не вистачало місця і воно прагнуло на волю. З такими думками і трепетом душі так-сяк пройшло 4 пари. Вийшовши з університету, вона вирішила, що їй зараз зовсім не до того, щоб прийшовши додому одразу сісти за пари, вона захотіла прогулятись. Тим паче, навіщо марнувати такий чудовий і сонячний день сидінням за книжками.
Свою прогулянку вона вирішила розпочати з Львівської майстерні шоколаду, бо саме вона була першим пунктом призначення, душа вимагала шоколаду і міцної аж до гіркоти кави. Там її зустріли знайомі обличчя і посмішки, вона ж бо була постійним клієнтом. Христина (так звали одну з офіціанток) одразу ж підбігла до столика, де всілось наше сумне чудо і нічого не кажучи поставила філіжанку чорної кави і три цукерочки на блюдечці. Улюблений кайзервальд і трюфелі.
-Невже я настільки передбачувана, Христин?
-Я б сказала так, але це тобі попросили передати, якщо ти раптом сьогодні зайдеш.
-А хто попросив? І чому це він вирішив, що я сьогодні зайду?
-Я сама здивувалась, коли почула його прохання, але подумала, що раптом ви домовились про зустріч. Такий невисокий хлопець, хоча для тебе він би був високим, зважаючи на твій ріст, карі очі, гарна усмішка.
-Дякую. Здається, я впізнала.
Звісно, що впізнала, адже саме він постійно замовляв ці цукерки і бурчав, що не можна пити часто таку міцну каву. Але для того, щоб уникнути зайвих питань, на які зараз зовсім не хотілось відповідати, вони стримала свій порив емоцій і просто сухо промовила "здається, я впізнала". Але тепер поставало інше питання: Чого він з'являється так опосередковано, чому не хоче зустрітись і поговорити? Здається. їм було про що поговорити. Відповідей вона звісно не отримала, але хоч насолодилась кавою і смачними цукерками. Він за все, звісно, заплатив, поставивши її знову у незручне становище, адже вона, за звичкою, лишила гроші на столі, а бідна Христина мусила бігти за нею через дві вулиці, щоб віддати гроші назад.
Словом, минуле не випадково зателефонувало того дощового вечора, воно повертається, в надії стати теперішнім і майбутнім. А почати це перетворення воно обрало саме цей ранок, пам'ятаючи улюблену цитату нашої Олександри, що кожен ранок - це шанс почати життя спочатку і зажити по-новому, от саме той ранок і став початком чогось нового, точніше ще не зовсім забутого старого.
Коментарі
Дописати коментар