Знаю, я давно вже не писала. Але, сподіваюсь, ти все ж заходив, щоб перевірити чи не з'явилась нова публікація. Нехай це самовпевнено, але мені б просто хотілось би знати, що я не даремно це пишу, що хтось то й прочитає, що комусь-то мій допис допоможе чи принаймні відволіче від дурних думок.
Тож привіт, я повернулась і сподіваюсь надовго.
Сьогодні я розповім тобі одну історію, тож влаштовуйся зручніше, бери свій улюблений чай і слухай:)
За вікном знову дощило і настрій, звісно, був відповідно сумно-меланхолійним, робити нічого не хотілось, тож вона сиділа в інтернеті, гортаючи стрічку новин, в надії знайти все ж щось цікаве. День був схожий на той, що був до нього - сіра буденність і зовсім нічого цікавого. Вона не любила такі вечори (насправді-ненавиділа). Саме коли вони наставали, вона могла відчути наскільки вона самотня і як не вистачає когось такого потрібного і важливого, як не вистачає його обійм, поцілунків, та й просто його...
Такі думки досить часто зводили її з розуму. Але одночасно гріли, адже згадка про нього все одно гріла. Та й любила вона згадати минуле, не вміла відпускати те, що вже давно пройшло, любила до найдрібніших деталей відтворювати моменти, що колись дарували їй щастя. Вона б ні за що не згодилась позбутись цих думок. Її поглядом на життя було: "Ну нехай не вдалось, нехай було боляче, але щасливі моменти ж були, заради них можна перетерпіти той біль".
Словом, була вона оптимісткою (чи просто дурненькою, та все ж, назвемо її оптимісткою). Вірила, що доброго все одно було набагато більше і що ніщо не було даремно.
Тож думала вона, мріяла, згадувала минуле, аналізувала все, що було раніше, поки її політ думок не перервав дзвінок з незнайомого номера. Вона вагалась десь секунд з 20 відповідати чи ні, але вирішила змінити своїм принципам і мовчки натиснула відповісти.
У відповідь тиша. Вона порушила її своїм "Алло".
Тиша.
Вона повторює ще кілька разів, але відповіді немає.
"Дивно" проскочило в її думках. "Навіщо ж дзвонити і мовчати? "
Минуло кілька хвилин, знову дзвінок, знову цей номер. Знову мовчання.
В думках проскочило "Якісь хулігани, більше не буду брати слухавку".
Але раптом прийшло смс доволі з дивним змістом. Звучало воно так;
"Люблю слухати твій голос".
"Невже він повернувся? Невже? Навіщо?" - почав панікувати її мозок, а серце почало пришвидшено битись. Думки все більше плутались, а тепло розповсюджувалось по всьому тілу, мурахи бігали, як скажені. Згадалась їх весна/літо, згадались (навіть відчулись) його міцні обійми, в яких відчуваєшся слабкою і одночасно захищеною, які, здавалось, були найзручнішим місцем в світі. Згадався перший і останній поцілунок. Кожного разу, коли він її цілував, був ніби першим і останнім одночасно, і щоразу це було несподівано і очікувано одночасно. Вона сумувала за ним. Дійсно сумувала. Без цих "сльози-соплі, я не можу без нього". Щось ще їх зв'язувало, та нитка досі не порвалась, хоч якби вони її не натягували, якби не різали своїми образами і дурними вчинками.
І от через 3 місяці 17 днів і 49 хвилин він знову з'явився (ще одна дурна звичка - рахувати час проведений без нього). Це був їх взаємний рекорд. (Рекорд - як смішно звучить)
"Та що тепер робити? Як себе поводити? Що він хоче? Чому мовчав? Невже все й справді скінчилось? Невже йому вже геть немає що сказати?" - питання лишались без відповіді, але ніяк не покидали її думок, не знаходячи жодної гідної відповіді.
Вона намагалась пригадати все найгірше, що було зв'язане з ним, думаючи, що це допоможе позбутись думок про нього, намагаючись переконати себе, що їй ці проблеми не треба.
І що ж вона згадала найгіршого? Лишень те, що він полюбляв її злити тільки для того, щоб поспостерігати за її смішним виглядом і намаганням вдати образу, коли вона надувала щоки, супила брови, випучувала губи і тупцювала ногою, розуміючи, що виглядає дуже смішно, але з останніх сил стримуючи усмішку. А він лише дивився, загадково посміхався, потім різко повертав до себе "своє ображене дитя". В цей момент вона опинялась в його обіймах, роблячи вигляд, що їй це зовсім не подобається, але дивлячись йому прямо в очі таким поглядом, який ніхто б не міг повторити. Потім він її цілував і казав "Я тебе ще більше люблю за ці твої образи".
"Дідько! Навіщо це згадувати? Дурна-дурна-дурна!!! "
В уяві з'являлись все більше і більше моментів, проведених поруч з ним, всі ті емоції, почуття, здається, повернулись назад до своєї власниці. Але що з ними робити вона геть не знала, знала лишень, що так просто їх придушити не вдасться, та все ж сподівалась на диво, щось на кшталт: він просто помилився номером, а я вже тут почала впадати в депресію, треба взяти себе в руки і забути про це непорозуміння, ніби його й не було.
В ту ніч вона так і не заснула. А дощ вже зовсім тихо стукав до неї у віконце, ніби кличучи погуляти з ним на пару...
Минуло кілька хвилин, знову дзвінок, знову цей номер. Знову мовчання.
В думках проскочило "Якісь хулігани, більше не буду брати слухавку".
Але раптом прийшло смс доволі з дивним змістом. Звучало воно так;
"Люблю слухати твій голос".
"Невже він повернувся? Невже? Навіщо?" - почав панікувати її мозок, а серце почало пришвидшено битись. Думки все більше плутались, а тепло розповсюджувалось по всьому тілу, мурахи бігали, як скажені. Згадалась їх весна/літо, згадались (навіть відчулись) його міцні обійми, в яких відчуваєшся слабкою і одночасно захищеною, які, здавалось, були найзручнішим місцем в світі. Згадався перший і останній поцілунок. Кожного разу, коли він її цілував, був ніби першим і останнім одночасно, і щоразу це було несподівано і очікувано одночасно. Вона сумувала за ним. Дійсно сумувала. Без цих "сльози-соплі, я не можу без нього". Щось ще їх зв'язувало, та нитка досі не порвалась, хоч якби вони її не натягували, якби не різали своїми образами і дурними вчинками.
І от через 3 місяці 17 днів і 49 хвилин він знову з'явився (ще одна дурна звичка - рахувати час проведений без нього). Це був їх взаємний рекорд. (Рекорд - як смішно звучить)
"Та що тепер робити? Як себе поводити? Що він хоче? Чому мовчав? Невже все й справді скінчилось? Невже йому вже геть немає що сказати?" - питання лишались без відповіді, але ніяк не покидали її думок, не знаходячи жодної гідної відповіді.
Вона намагалась пригадати все найгірше, що було зв'язане з ним, думаючи, що це допоможе позбутись думок про нього, намагаючись переконати себе, що їй ці проблеми не треба.
І що ж вона згадала найгіршого? Лишень те, що він полюбляв її злити тільки для того, щоб поспостерігати за її смішним виглядом і намаганням вдати образу, коли вона надувала щоки, супила брови, випучувала губи і тупцювала ногою, розуміючи, що виглядає дуже смішно, але з останніх сил стримуючи усмішку. А він лише дивився, загадково посміхався, потім різко повертав до себе "своє ображене дитя". В цей момент вона опинялась в його обіймах, роблячи вигляд, що їй це зовсім не подобається, але дивлячись йому прямо в очі таким поглядом, який ніхто б не міг повторити. Потім він її цілував і казав "Я тебе ще більше люблю за ці твої образи".
"Дідько! Навіщо це згадувати? Дурна-дурна-дурна!!! "
В уяві з'являлись все більше і більше моментів, проведених поруч з ним, всі ті емоції, почуття, здається, повернулись назад до своєї власниці. Але що з ними робити вона геть не знала, знала лишень, що так просто їх придушити не вдасться, та все ж сподівалась на диво, щось на кшталт: він просто помилився номером, а я вже тут почала впадати в депресію, треба взяти себе в руки і забути про це непорозуміння, ніби його й не було.
В ту ніч вона так і не заснула. А дощ вже зовсім тихо стукав до неї у віконце, ніби кличучи погуляти з ним на пару...
Коментарі
Дописати коментар