Моє місто втеч

Отак сидячи в МакДонналдсі, спостерігаючи за рухом машин і людей, чекаючи, поки зарядиться телефон, до мене прийшло відчуття повної гармонії. Просто сидіти, спостерігати, насолоджуватись прохолодним ранковим повітрям, мріяти, будувати плани, писати романи, закохуватися все більше у це місто, цю атмосферу, цей чудовий світ.

Раніше я втікала до міста К. І якось все було інакше, по-новому, а сьогодні відчула, що ми почали жити на одній хвилі, що й втікати вже й не треба, бо знаходжусь вдома, нехай не за пропискою, нехай знову у справах, нехай. Але відчуття дому лишається. Відчуття свободи, пошуку сенсу і мети моїх постійних втеч, повернень, подорожей.

Іноді дуже жалкую про дві речі:

-про те, що не ношу фотоапарат з собою, коли така краса оточує;

-про те, що не ношу ноутбук з собою, коли таке довгоочікуване натхнення з'являється.

А взагалі допис був про те, що добре бути в гармонії з собою і всім світом. І що не кажіть, а ранкові вокзальні ранки завжди особливі.

Принаймні для мене так точно.

P.S. Мене попрохали не кидати писати, тож спробую потрохи повертатися.