Як часто ми хочемо комусь подзвонити, написати чи просто щось сказати, а стримуємо себе. Змушуємо себе перехотіти, бо ж "немає сенсу, то нічого не змінить, та й я, певно, невчасно". І відкладається все в далекий ящик, який наповнюється з кожним разом все більшою і більшою кількістю змарнованих шансів, нездійсненних мрій, даремних сподівань. І не дай Боже тобі дістатись до ящику, бо побачивши таку купу невикористаних можливостей, звісно ж, почнуться сумніви щодо правильності зробленого, точніше не зробленого. Почнуться муки, що треба б було написати/подзвонити/сказати/зробити крок назустріч.
Але момент втрачено, минулого не повернеш, а ти лишився з якимось дурним ящиком, в якому зібрана вся твоя нікчемність і неможливість щось змінити.
Людина - істота цікава. Вона завжди знайде через що сумувати, чого побиватися і виправдання чому "все погано", навіть якщо все чудово, а радість життя видно неозброєним оком.
Та й не кожен згодиться спалити той ящик з усіма нездійсненими мріями, можливостями, щоб продовжити життя далі, а тим більше не скаже "так" можливості щось змінити. І найголовніше ледь не кожен буде нити про те, яке життя несправедливе і як воно невдало склалось.
ВСІ. БОЯТЬСЯ. ЗРОБИТИ. ПЕРШИЙ. КРОК.
Чого? Бо дурні, бо легше відступити, ніж боротися, легше скиглити і жалітись, ніж самому
взяти в руки своє життя і відповідати за все зроблене, не жаліючи про упущений шанс чи можливість.
взяти в руки своє життя і відповідати за все зроблене, не жаліючи про упущений шанс чи можливість.
Чекаєте знаку? Чекайте, чекайте, а тим часом життя буде проноситись ж шаленою швидкістю, але повз вас. А ви й далі жалійте себе.
Не хочете так? То беріть і змінюйте. Але не дозвольте собі упустити життя! Воно ж бо швидко минає, як мить, оговтатися не встигнете, як завершиться. А воно завершиться.
Коментарі
Дописати коментар