Привіт, любий читачу, давно не бачились, правда ж?
Встиг засумувати вже чи підзабути про мене?
Сподіваюсь, що ні.
Все ніяк не вдавалось написати Тобі. Вибач вже мене за цю забудькуватість, зацикленість на своїх проблемах і за те, що покинула тебе на такий довгий час. Обіцяю виправитись.. чесно-чесно!
Сьогодні я знову пропоную тобі історію. Нову історію. Ти ж не проти трохи зануритись у потаємні думки незнайомця у вагоні плацкарт, що так зачаровано дивиться у вікно?
Стрункий силует все більше здавався знайомим, але обличчя цієї панянки виявилось зовсім чужим. Підійшовши ближче, довелось пояснити, що обізнався, зробити кілька компліментів про її вроду, взяти номер телефону і ніколи не подзвонити та й навряд знову зустріти. Ви спитаєте, навіщо ж брав номер телефону дівчини, якщо не збирався телефонувати. Та тому що було б дуже незручно відмовити, нехай краще потім розчарується, що я не зателефонував, ніж зробити жест неповаги зараз.
Таким був типовий день безмежно закоханого хлопця, якого роз'єднала відстань з частинкою його душі. Вона ж жила лишень за 8 годин 37 хвилин і кілька десятків секунд заколисуючого руху потягу. Саме останній десяток секунд тривав найдовше, коли лишалось лише кілька кроків, щоб упіймати свою рідну дівчинку в обійми, щоб нарешті відчути її дихання і не хотіти нікуди відпускати. Яка ж вона була неймовірна! Та чому була? Є! І завжди такою буде!
То так дивно, коли відстань ще більше поєднує. Коли те палаюче відчуття в серці не дає дихати спокійно, коли серцебиття пришвидшується від однієї думки про неї. Яка ж тільки дурість ці почуття! Яка ж тільки приємна дурість... Вона яка знищує будь-які залишки здорового глузду, змушує робити стільки дурниць. Але водночас допомогає триматись на плаву у найважчі моменти.
"Як ти міг так влипнути?" - питали не тільки друзі, а й я сам себе. Але відповіді не було. Просто буває ж, що людина отак поцупить частинку душі, коли ти геть того не очікуєш і поїде за сотні кілометрів, змушуючи тебе страждати. Буває ж? На мою думку, так, буває, бо саме це вона й зробила.
І тепер, блукаючи містом, зустрічаючи оманливі силуети, все більше думок з'являються в моїй дурній голові. Одного разу навіть думав послухати друзів, "загуляти", забути про неї. Отак зібрався з думками і пішов у нічний клуб. І що ви думаєте? Я в кожній другій бачив її і мені ставало так гидко від своїх дій, що довелось швидко попрощатись з друзями, сказавши, що маю жахливий зубний біль і через півгодіни бути вже вдома. Одразу ж зателефонувавши їй, розповів який я дурень і як я скучив. На що я почув якесь мурчання в слухавку, щоб типу "Дурню, чому тобі не спиться о 3 ночі?", потім була пауза після почутого і нарешті ж фраза: "Оце ти геть невчасно! Я ж тепер маю прокинутись, влаштувати тобі істерику, щоб тобі більше не хотілось гуляти. Але мій захрипший голос не дозволить це зробити, тож вважатимемо, що я на тебе покричала, добре? А тепер йди спати, шукач пригод. Цілую тебе". І як можна такій дівчині зрадити? Та ніяк, хоч як би не намагався.
Але думки чому ж вона так полонила мій й душу не покидали мене. Я почав аналізувати все. Від першої зустрічі до останнього повідомлення, отриманого від неї.
Яка вона? Звичайна. Так, якщо її охарактеризувати одним словом, то це буде саме - звичайна. Вона не була яскравою дівчиною, але й не можна було її віднести до кагорти сірих мишок, звичайна така симпатична дівчина, яка рідко фарбувалась, але водночас вабила своєю природною красою і злегка нафарбованими віями, що виділяли її безмежно глибокі очі. Не була вона помічена й серед "гулящих" дівок, що не пропускали жодної вечірки, вона полюбляла проводити вечори за цікавою книжкою або ж за навчанням. Як не дивно, їй й справді подобалось вчитись, хоч нерідко сама ж жалілась на втому. Вона не належала й до типових модниць, що були звихнуті на моді і одязі. Але одягалась досить стильно, ну як на мій чоловічий погляд. А ще вона була нестерпно спокійною завжди. Ні, не байдужою, але спокійною! Я очікував звичних дівочих істерик, а вона посміхалась і казала, що хотів би піти, вже пішов би. У ній була якась гордість, можливо навіть пихатість, вона була впевнена в своїх діях, хоч часто й помилялась. Але використала цю кляту фразу "Все на краще!". Ох як же іноді вона мене дратувала тим, але була ж права. Я в цілому був повною протилежністю її характеру, я був імпульсивний, справжній холерик у всіх найгірших проявих. Але найбільше злив не спокій, коли можна було б й істерику організувати, а її паніка при найменших дрібницях. Особливо через навчання. Вона була надто правильна, хотіла ж досягти все своїм розумом. І ніколи не вірила в себе, бо вважала інших розумнішими, бо вони ще більше часу проводили за книжками, ніж вона сама. Як на мене, дурість, але для неї то було важливо.
А ще вона дійсно була непримітною, не любила знайомитись в інтернеті, на вулиці чи ще десь. Така собі "недотрога". Але водночас полюбляла посміхатись перехожим, танцювати посеред вулиці, фотографувати небо. Ще вона могла посеред жахливої зливи піти гуляти, бо їй раптом збагнулось, чому б то не промокнути до нитки і не насолодитись дощем, відчуваючи його кожною клітинкою тіла.
От як можна було поєднати це все в одній людині не збагну. Цю бісову спокійність з панікерством, цю сором'язливість з шаленістю, цю невпевненість в своїх силах з впевненістю, що я її не покину. Ох і дівчина! Тут і справді можна сказати, що я ще й як "влип", "вляпався", "попав".
Але мені до бісу подобалась її "звичайність". Я безмежно любив як вона постійно поправляє волосся, як кусає губу, коли хвилюється, як посміхається, коли бачить маленьких дітей, як підморгує їм, як дуркує з братом, як кривляється на фото, як боїться лоскоту і як може одним лиш поглядом показати що в неї на душі. Вартувало лиш поглянути в її глибокі блакитні очі і все було зрозуміло, чи сум в неї на душі, чи радість, чи можливо вона знову хвилюється про якісь дрібниці. Мені подобались навіть її постійні допити в стилі "Що сталось?", хоча я нічого такого не казав. Вона надто гарно відчувала мене, а крім того дивилась в суть проблеми, яку я й сам іноді не бачив. І звичайно ж, як не згадати, про її дитячі погляди на світ, де всі мають бути такі ж чесні і відкриті, як вона. Здавалось, її "рожеві окуляри"-невід'ємна її частина. І не дай Бог спробувати їх зняти, це ж скільки буде психів. Так, певно, я погарячкував, коли сказав, що вона спокійна. Не завжди. Але то так гарно гармоніювало в її характері, що можна було й пробачити. А ще вона полюбляла морщити ніс, щоб аж зморшки на лобі з'являлись. І була жахливо неуважною, завжди губила якісь дрібниці, особливо флешки, жодна флешка у неї надовго не затримувалась, всі губила. Й мала жахливу звичку зберігати все в одному примірнику і звісно ж на флешці. І от коли вона все ж знову губила її, то клятвенно обіцяла собі й всім, зберігати все в багатьох примірниках і щоразу про те забувала. А потім знову страждала, роблячи все заново.
Встиг засумувати вже чи підзабути про мене?
Сподіваюсь, що ні.
Все ніяк не вдавалось написати Тобі. Вибач вже мене за цю забудькуватість, зацикленість на своїх проблемах і за те, що покинула тебе на такий довгий час. Обіцяю виправитись.. чесно-чесно!
Сьогодні я знову пропоную тобі історію. Нову історію. Ти ж не проти трохи зануритись у потаємні думки незнайомця у вагоні плацкарт, що так зачаровано дивиться у вікно?
Стрункий силует все більше здавався знайомим, але обличчя цієї панянки виявилось зовсім чужим. Підійшовши ближче, довелось пояснити, що обізнався, зробити кілька компліментів про її вроду, взяти номер телефону і ніколи не подзвонити та й навряд знову зустріти. Ви спитаєте, навіщо ж брав номер телефону дівчини, якщо не збирався телефонувати. Та тому що було б дуже незручно відмовити, нехай краще потім розчарується, що я не зателефонував, ніж зробити жест неповаги зараз.
Таким був типовий день безмежно закоханого хлопця, якого роз'єднала відстань з частинкою його душі. Вона ж жила лишень за 8 годин 37 хвилин і кілька десятків секунд заколисуючого руху потягу. Саме останній десяток секунд тривав найдовше, коли лишалось лише кілька кроків, щоб упіймати свою рідну дівчинку в обійми, щоб нарешті відчути її дихання і не хотіти нікуди відпускати. Яка ж вона була неймовірна! Та чому була? Є! І завжди такою буде!
То так дивно, коли відстань ще більше поєднує. Коли те палаюче відчуття в серці не дає дихати спокійно, коли серцебиття пришвидшується від однієї думки про неї. Яка ж тільки дурість ці почуття! Яка ж тільки приємна дурість... Вона яка знищує будь-які залишки здорового глузду, змушує робити стільки дурниць. Але водночас допомогає триматись на плаву у найважчі моменти.
"Як ти міг так влипнути?" - питали не тільки друзі, а й я сам себе. Але відповіді не було. Просто буває ж, що людина отак поцупить частинку душі, коли ти геть того не очікуєш і поїде за сотні кілометрів, змушуючи тебе страждати. Буває ж? На мою думку, так, буває, бо саме це вона й зробила.
І тепер, блукаючи містом, зустрічаючи оманливі силуети, все більше думок з'являються в моїй дурній голові. Одного разу навіть думав послухати друзів, "загуляти", забути про неї. Отак зібрався з думками і пішов у нічний клуб. І що ви думаєте? Я в кожній другій бачив її і мені ставало так гидко від своїх дій, що довелось швидко попрощатись з друзями, сказавши, що маю жахливий зубний біль і через півгодіни бути вже вдома. Одразу ж зателефонувавши їй, розповів який я дурень і як я скучив. На що я почув якесь мурчання в слухавку, щоб типу "Дурню, чому тобі не спиться о 3 ночі?", потім була пауза після почутого і нарешті ж фраза: "Оце ти геть невчасно! Я ж тепер маю прокинутись, влаштувати тобі істерику, щоб тобі більше не хотілось гуляти. Але мій захрипший голос не дозволить це зробити, тож вважатимемо, що я на тебе покричала, добре? А тепер йди спати, шукач пригод. Цілую тебе". І як можна такій дівчині зрадити? Та ніяк, хоч як би не намагався.
Але думки чому ж вона так полонила мій й душу не покидали мене. Я почав аналізувати все. Від першої зустрічі до останнього повідомлення, отриманого від неї.
Яка вона? Звичайна. Так, якщо її охарактеризувати одним словом, то це буде саме - звичайна. Вона не була яскравою дівчиною, але й не можна було її віднести до кагорти сірих мишок, звичайна така симпатична дівчина, яка рідко фарбувалась, але водночас вабила своєю природною красою і злегка нафарбованими віями, що виділяли її безмежно глибокі очі. Не була вона помічена й серед "гулящих" дівок, що не пропускали жодної вечірки, вона полюбляла проводити вечори за цікавою книжкою або ж за навчанням. Як не дивно, їй й справді подобалось вчитись, хоч нерідко сама ж жалілась на втому. Вона не належала й до типових модниць, що були звихнуті на моді і одязі. Але одягалась досить стильно, ну як на мій чоловічий погляд. А ще вона була нестерпно спокійною завжди. Ні, не байдужою, але спокійною! Я очікував звичних дівочих істерик, а вона посміхалась і казала, що хотів би піти, вже пішов би. У ній була якась гордість, можливо навіть пихатість, вона була впевнена в своїх діях, хоч часто й помилялась. Але використала цю кляту фразу "Все на краще!". Ох як же іноді вона мене дратувала тим, але була ж права. Я в цілому був повною протилежністю її характеру, я був імпульсивний, справжній холерик у всіх найгірших проявих. Але найбільше злив не спокій, коли можна було б й істерику організувати, а її паніка при найменших дрібницях. Особливо через навчання. Вона була надто правильна, хотіла ж досягти все своїм розумом. І ніколи не вірила в себе, бо вважала інших розумнішими, бо вони ще більше часу проводили за книжками, ніж вона сама. Як на мене, дурість, але для неї то було важливо.
А ще вона дійсно була непримітною, не любила знайомитись в інтернеті, на вулиці чи ще десь. Така собі "недотрога". Але водночас полюбляла посміхатись перехожим, танцювати посеред вулиці, фотографувати небо. Ще вона могла посеред жахливої зливи піти гуляти, бо їй раптом збагнулось, чому б то не промокнути до нитки і не насолодитись дощем, відчуваючи його кожною клітинкою тіла.
От як можна було поєднати це все в одній людині не збагну. Цю бісову спокійність з панікерством, цю сором'язливість з шаленістю, цю невпевненість в своїх силах з впевненістю, що я її не покину. Ох і дівчина! Тут і справді можна сказати, що я ще й як "влип", "вляпався", "попав".
Але мені до бісу подобалась її "звичайність". Я безмежно любив як вона постійно поправляє волосся, як кусає губу, коли хвилюється, як посміхається, коли бачить маленьких дітей, як підморгує їм, як дуркує з братом, як кривляється на фото, як боїться лоскоту і як може одним лиш поглядом показати що в неї на душі. Вартувало лиш поглянути в її глибокі блакитні очі і все було зрозуміло, чи сум в неї на душі, чи радість, чи можливо вона знову хвилюється про якісь дрібниці. Мені подобались навіть її постійні допити в стилі "Що сталось?", хоча я нічого такого не казав. Вона надто гарно відчувала мене, а крім того дивилась в суть проблеми, яку я й сам іноді не бачив. І звичайно ж, як не згадати, про її дитячі погляди на світ, де всі мають бути такі ж чесні і відкриті, як вона. Здавалось, її "рожеві окуляри"-невід'ємна її частина. І не дай Бог спробувати їх зняти, це ж скільки буде психів. Так, певно, я погарячкував, коли сказав, що вона спокійна. Не завжди. Але то так гарно гармоніювало в її характері, що можна було й пробачити. А ще вона полюбляла морщити ніс, щоб аж зморшки на лобі з'являлись. І була жахливо неуважною, завжди губила якісь дрібниці, особливо флешки, жодна флешка у неї надовго не затримувалась, всі губила. Й мала жахливу звичку зберігати все в одному примірнику і звісно ж на флешці. І от коли вона все ж знову губила її, то клятвенно обіцяла собі й всім, зберігати все в багатьох примірниках і щоразу про те забувала. А потім знову страждала, роблячи все заново.
Словом, ця незвичайна суміш, вабила мене жахливо. Ба навіть її образи мені подобались, бо тільки вона могла так подивитись на мене очима кота зі Шрека, ніби це вона винна в тому, що я такий дурень, і далі мовчати. Поки якось зовсім не випадково не опиниться в моїх обіймах, коли я прошу пробачення за свої дурощі. А ще які ж в неї п'янкі вуста. От справді. Її тільки й хотілось цілувати. А ще її хотілось захистити від цього жорстокого світу, що міг би змінити мою звичайну дівчинку.
Тидиш-тидиш-тидиш-тидиш...
За вікном проносились поля, а я все їхав, очікуючи на ті важливі кільнадцять секунд, коли серце зупиняється, доки вона знову не опиниться в моїх обіймах і я не вкуштую її п'янких вуст зі смаком "Лісової ягоди", її улюбленої гігієнічної помади, що захищала її від морозного вітру і постійно обвітрених губ.
Ох, і думки находять, коли їдеш в потязі до міста, яке вже стало рідним, бо там живе частинка душі.
Тидиш-тидиш-тидиш-тидиш...
Коментарі
Дописати коментар