За вікном проходив черговий літній день, який, здавалось би, не мав принести нічого нового чи цікавого, адже що може статись з тобою, якщо ти сидиш в чотирьох стінах, щохвилинно оновлюючи свій профіль у соціальних мережах.
Сонце вже припікало, хоч була лишень 11 година ранку, а теплий вітер ніжно обіймав, заколисуючи у вирі пуху з тополі. Цілком звичне літо у самому розпалі, хіба що аномально спека все більше зваблювала втекти кудись до моря/океану, де можна б було сховатись від палкого сонечка, поринаючи у прохолоду солонуватої води. В таку шалену спеку навіть маленьке озерце, до якого раз в тиждень все ж вдавалось потрапити, здавалось раєм, у порівнянні з тим пеклом, що панувало навколо. Бажання нікуди не виходити перемагало, а літні дні летіли з шаленою швидкістю, залишаючи все менше часу для відпочинку перед навчанням.
Календар показував, що незабаром настане серепень, а там вже й до вересня недалеко. Почнуться звичні клопоти, навчання, години за книжками і повна відсутність вільного часу, щоб отак полежати і полінуватись. Здається, кожен виправдовував свою лінь тим, що треба ж колись відпочивати. От і наша Оксана лежала під рятівним кондиціонером, перечитуючи останні новини, переглядаючи профілі людей, які називались друзями, хоч краще б їх було назвати "люди для веселого time spending". Ні, насправді не все так погано було, вона мала справжніх друзів, але ті кляті кілометри розділяли їх і, на жаль, їм не можна було сказати "А гайда на філіжанку кави в улюблену кав’ярню". Та все ж, краще мати справжніх друзів, хоч і на відстані, ніж цих "друзів" поруч. Тож обираючи нову жертву для походу в кав’ярню з списку "друзів" вона вдесяте оновила вкладку "друзі онлайн". Як на зло, ніхто вартий уваги там не з’являвся. Було вирішено, що все ж краще провести цей день наодинці з собою, ніж з тими, які вимагали б своєю присутність фальшивих посмішок і вигляду, що тобі з ними приємно провести кілька годин надвечір.
Озброєвшись новою книжкою якогось невідомого їй автора, плеєром з піснями і наміром трошки очистити голову від дурних думок, що іноді навідували її світлу голову, вона вийшла з дому. На вулиці було, на диво, малолюдно і досить комфортно. Сонце трошки сховалось за великою хмарою, яка ніби хотіла вберегти люд від спеки хоча б на півгодинки, закривши собою від пекельного велетня. Вітер все так само ніжно огортав її напівоголені плечі, здіймаючи бавовняну сукню догори й заплутуючи волосся. В будь-який інший день це могло б її розізлити, але не сьогодні. Сьогодні все здавалось ідеальним, ніби за сюжетом якогось добре відомого всім фільму. Того, що можна було б переглядати всоте і всеодно захоплюватись ним. На душі було так легко-легко.
Не помітивши навіть, Ксю дісталась до парку, хоч й не мала наміру йти в якесь конкретне місце, просто блукала вуличками і інтуїтивно звертала то вправо, то вліво, опиняючись на розгалуженні дороги. На щастя, парк теж був не надто людним, тож знайти вільну лавку було дуже легкою задачою. Всівшись позручніше, підібгавши ноги під себе, вона відкрила книжку. Очі сковзали від рядку до рядку, поглинаючи все, що було колись вигадане, а згодом вилите на аркуш паперу якимось до сьогодні невідомим автором. Сторінки перегортались, час, здавалось, зупинився, неспроможний втрутитись у цей німий діалог читача і автора. Опинившись вже ледь не на сотій сторінці книжки, вона змусила себе відірватись, щоб поглянути котра година.
17:56
"Нічого собі! На дві години поринути в книжку - це вже серйозно!" - проминуло в її голові.
Чи то книжка була настільки цікавою, чи то її душа потребувала трохи відпочинку і гарної історії, нехай навіть придуманої кимось, але хотілось й далі продовжити це комфортне відсторонення від реальності. Є такі історії, в які хочеться поринути і переживати їх разом з головними героями. Вони тебе захоплюють до останнього надрукованого знаку і ще довго не відпускають до сірої буденності реального життя. Від них віє щирістю і непідробністю.
Розуміючи, що час вже йти додому, готувати вечерю, годувати Равлика.
Книжка була складена в рюкзак, на зміну їй був плеєр з різноманіттям музичних жанрів і настроїв і улюблені блакитні навушники. Плейлист, як завжди, був довільний, тож натиснувши <play> вона й не знала яку пісню почує і на який настрій сподіватись. Адже її плеєр був магічним, він ніби знав який настрій у його власниці, вмикаючи потрібні пісні.
Фіолет, улюблений і неповторний Фіолет. На обличчі з’явилась посмішка, а губи почали мимовільно рухатись, тихенько підспівуючи. В той момент було байдуже на оточення, на те, що вони подумають. То ж так добре робити все, що тобі заманеться і радіти від того, як мала дитина. Люди так часто себе обмежують, що скоро й геть забудуть, як то радіти життю, як то посміхатись сонечку, як то танцювати під дощем, як то радіти дрібницям, що складаються в картину того, що люди кличуть "щастям".
Пісні перемикались, настрій був меланхолійно-натхненним. Хотілось спокою, комфорту і трошки міцних обійм.
-Ей, дівчино! Постривайте!
Потік думок було перервано. Вона по інерції обернулась, поцікавитись кому ж то було адресовано. Виявилось, що в парку нікого крім неї то й не було, а отже це було адресовано їй. Цікаво-цікаво. Плеєр довелось зупинити, навушники вийняти з вух і нарешті дочекатись наближення незнайомця, що окликнув її.
-Добридень, чи то вже доброго вечора. Ви вже вибачте, що перервав вашу самотню прогулянку. Просто мені здалось, що Ви дещо забули.
І він протягнув маленький рожевий записничок. Такий трішки затертий, з загнутими сторіночками, але такий обожнюваний, такий рідний і необхідний. Він зберігав такі таємні-таємні думки, згадки про важливі події, цитати з улюблених книг, дурні малюночки і таке інше. Що ж ще могло бути у записничку маленької мрійниці. До речі, так він і називався: "Записничок маленької мрійниці". Вона сама ж вигадала його так назвати, тому так довго обирала перед покупкою, адже він мав бути особливим, не занадто великим, не занадто маленьким, оформлення для нього вона сама зробила. Він був обшитий рожевою тканиною, з вишитим написом і білосніжно білою мереживною закладкою.
-Ой! Невже? От я роззява! Як я могла я його забути? Певно, коли шукала плеєр виклала і забула назад покласти. Дякую то...Вам. Це дуже люб’язно з Вашої сторони.
-Прошу, юна мрійнице. Більше не губіть свій скарб.
-А звідки Ви дізнались, що він мій? В парку було досить багато людей, тож його міг лишити хто завгодно.
-Але він же ваш?
-Так, мій. Як Ви правильно сказали, мій маленький скарб.
-Ну от і добре. Я не хотів, щоб Записник маленької мрійниці потрапив в чужі руки.
-А Ви дивний юнак..
-Це погано?
-Для Вас так. Світ не любить диваків. Він їх намагається змусити бути звичайними, сірою масою легше управляти.
-А Ви розумна, як для маленької мрійниці.
-Маленька - зовсім не означає вік. Це лиш означає, що дитина в мені ще жива. Та дитина, що вміє радіти дрібницям, вірить в дива і любить пускати мильні бульбашки в погожу літню днину.
-Вибачте. Я зовсім не хотів тебе образити чи щось подібне. Це мав бути комплімент з ноткою жарту, але якось не вийшло. Вибачте.
-Все добре. Дійсно. Не нервуйте. Я не з тих людей, які так швидко ображаються. Та й Ви аж ніяк не образили мене. Дякую за те, що вважаєте мене розумною. Зарахуємо це до компліментів.
-Ви вже вибачте. Я дійсно іноді кажу, а тільки потім думаю. Це по-дурному.
-Забудь...те. Ох, вже ця звичка. Маленька мрійниця не звикла "Ви"кати. Тим більше, коли вона не знаходиться в серйозному товаристві чи в товаристві старших. Певно, це трохи вияв невихованості, тож прошу вибачення.
-Ну що Ви! Не вибачайтесь! А для того, щоб нарешті Вам стало легше, давайте познайомимось і нарешті перейдемо на "ти". Що скажете на це?
-Я за! Як тебе звати, незнайомцю?
-Ну от і добре, що ти за. Давай так: ти будеш мрійницею, а я незнайомцем? Навіщо себе обмежувати іменами, коли можна бути просто "незнайомцем"? Це звучить досить цікаво, та й написавши "Сьогодні я зустріла таємного незнайомця, який повернув мій маленький скарб" у своєму записничку, ти аж точно запам’ятаєш мене.
-А ти думаєш, що я це напишу?
-Дідько! Я тепер тобі здався егоїстичним. Просто хотілось запам’ятатись. Не кожному ж в житті пощастить потрапити у записничок маленької мрійниці.
-Ну добре, насправді ти вгадав, я це й хотіла занотувати, не кожного ж дня незнайомці повертають мені загублені речі. А гублю я речі дууууже часто.
-Ну от. Значить я можу радіти.
-Ой! Щось я геть забазікалась, вже темніє, треба бігти готувати вечерю, годувати Равлика.
-Равлика? Це твій домашній улюбленець?
-Так і ні. Це котик, якого я знайшла кілька місяців тому, а з фантазією на імена для котів у мене якось не склалось, тому був він названий Равликом, адже, коли спить, то так згортається у клубочок, що стає схожим на равлика.
-А як на мене, то досить оригінально і вияк неабиякої фантазії. Ну добре, мрійнице, біжи до свого Равлика і більш не губи свої речі, не буду тебе затримувати, бо геть в ніч повернешся додому.
-Дякую тобі, незнайомцю. Бережи себе.
Так і закінчився діалог пересічних людей, що так випадково зустрілись. Але кожен з них знав, що щось в цій зустрічі було особливе. Щось, що залишиться в пам’яті, що буде занотоване серед особистих записів..
І кожному з них здавалось, що це не остання їх зустріч. Вона ще кілька разів озирнулася, помахавши йому на прощання.
В житті не буває нічого випадкового - промайнуло в її думках. Вона натиснула на <play> і пішла собі далі, назустріч сонцю, що вже майже зникло за горизонтом...
Сонце вже припікало, хоч була лишень 11 година ранку, а теплий вітер ніжно обіймав, заколисуючи у вирі пуху з тополі. Цілком звичне літо у самому розпалі, хіба що аномально спека все більше зваблювала втекти кудись до моря/океану, де можна б було сховатись від палкого сонечка, поринаючи у прохолоду солонуватої води. В таку шалену спеку навіть маленьке озерце, до якого раз в тиждень все ж вдавалось потрапити, здавалось раєм, у порівнянні з тим пеклом, що панувало навколо. Бажання нікуди не виходити перемагало, а літні дні летіли з шаленою швидкістю, залишаючи все менше часу для відпочинку перед навчанням.
Календар показував, що незабаром настане серепень, а там вже й до вересня недалеко. Почнуться звичні клопоти, навчання, години за книжками і повна відсутність вільного часу, щоб отак полежати і полінуватись. Здається, кожен виправдовував свою лінь тим, що треба ж колись відпочивати. От і наша Оксана лежала під рятівним кондиціонером, перечитуючи останні новини, переглядаючи профілі людей, які називались друзями, хоч краще б їх було назвати "люди для веселого time spending". Ні, насправді не все так погано було, вона мала справжніх друзів, але ті кляті кілометри розділяли їх і, на жаль, їм не можна було сказати "А гайда на філіжанку кави в улюблену кав’ярню". Та все ж, краще мати справжніх друзів, хоч і на відстані, ніж цих "друзів" поруч. Тож обираючи нову жертву для походу в кав’ярню з списку "друзів" вона вдесяте оновила вкладку "друзі онлайн". Як на зло, ніхто вартий уваги там не з’являвся. Було вирішено, що все ж краще провести цей день наодинці з собою, ніж з тими, які вимагали б своєю присутність фальшивих посмішок і вигляду, що тобі з ними приємно провести кілька годин надвечір.
Озброєвшись новою книжкою якогось невідомого їй автора, плеєром з піснями і наміром трошки очистити голову від дурних думок, що іноді навідували її світлу голову, вона вийшла з дому. На вулиці було, на диво, малолюдно і досить комфортно. Сонце трошки сховалось за великою хмарою, яка ніби хотіла вберегти люд від спеки хоча б на півгодинки, закривши собою від пекельного велетня. Вітер все так само ніжно огортав її напівоголені плечі, здіймаючи бавовняну сукню догори й заплутуючи волосся. В будь-який інший день це могло б її розізлити, але не сьогодні. Сьогодні все здавалось ідеальним, ніби за сюжетом якогось добре відомого всім фільму. Того, що можна було б переглядати всоте і всеодно захоплюватись ним. На душі було так легко-легко.
Не помітивши навіть, Ксю дісталась до парку, хоч й не мала наміру йти в якесь конкретне місце, просто блукала вуличками і інтуїтивно звертала то вправо, то вліво, опиняючись на розгалуженні дороги. На щастя, парк теж був не надто людним, тож знайти вільну лавку було дуже легкою задачою. Всівшись позручніше, підібгавши ноги під себе, вона відкрила книжку. Очі сковзали від рядку до рядку, поглинаючи все, що було колись вигадане, а згодом вилите на аркуш паперу якимось до сьогодні невідомим автором. Сторінки перегортались, час, здавалось, зупинився, неспроможний втрутитись у цей німий діалог читача і автора. Опинившись вже ледь не на сотій сторінці книжки, вона змусила себе відірватись, щоб поглянути котра година.
17:56
"Нічого собі! На дві години поринути в книжку - це вже серйозно!" - проминуло в її голові.
Чи то книжка була настільки цікавою, чи то її душа потребувала трохи відпочинку і гарної історії, нехай навіть придуманої кимось, але хотілось й далі продовжити це комфортне відсторонення від реальності. Є такі історії, в які хочеться поринути і переживати їх разом з головними героями. Вони тебе захоплюють до останнього надрукованого знаку і ще довго не відпускають до сірої буденності реального життя. Від них віє щирістю і непідробністю.
Розуміючи, що час вже йти додому, готувати вечерю, годувати Равлика.
Книжка була складена в рюкзак, на зміну їй був плеєр з різноманіттям музичних жанрів і настроїв і улюблені блакитні навушники. Плейлист, як завжди, був довільний, тож натиснувши <play> вона й не знала яку пісню почує і на який настрій сподіватись. Адже її плеєр був магічним, він ніби знав який настрій у його власниці, вмикаючи потрібні пісні.
«Це тільки ти плачеш через дрібниці
За вікном -30 третю ніч не спиться
Мовчить телефон, інтернет закінчився,
Годинник став…»
Фіолет, улюблений і неповторний Фіолет. На обличчі з’явилась посмішка, а губи почали мимовільно рухатись, тихенько підспівуючи. В той момент було байдуже на оточення, на те, що вони подумають. То ж так добре робити все, що тобі заманеться і радіти від того, як мала дитина. Люди так часто себе обмежують, що скоро й геть забудуть, як то радіти життю, як то посміхатись сонечку, як то танцювати під дощем, як то радіти дрібницям, що складаються в картину того, що люди кличуть "щастям".
Пісні перемикались, настрій був меланхолійно-натхненним. Хотілось спокою, комфорту і трошки міцних обійм.
-Ей, дівчино! Постривайте!
Потік думок було перервано. Вона по інерції обернулась, поцікавитись кому ж то було адресовано. Виявилось, що в парку нікого крім неї то й не було, а отже це було адресовано їй. Цікаво-цікаво. Плеєр довелось зупинити, навушники вийняти з вух і нарешті дочекатись наближення незнайомця, що окликнув її.
-Добридень, чи то вже доброго вечора. Ви вже вибачте, що перервав вашу самотню прогулянку. Просто мені здалось, що Ви дещо забули.
І він протягнув маленький рожевий записничок. Такий трішки затертий, з загнутими сторіночками, але такий обожнюваний, такий рідний і необхідний. Він зберігав такі таємні-таємні думки, згадки про важливі події, цитати з улюблених книг, дурні малюночки і таке інше. Що ж ще могло бути у записничку маленької мрійниці. До речі, так він і називався: "Записничок маленької мрійниці". Вона сама ж вигадала його так назвати, тому так довго обирала перед покупкою, адже він мав бути особливим, не занадто великим, не занадто маленьким, оформлення для нього вона сама зробила. Він був обшитий рожевою тканиною, з вишитим написом і білосніжно білою мереживною закладкою.
-Ой! Невже? От я роззява! Як я могла я його забути? Певно, коли шукала плеєр виклала і забула назад покласти. Дякую то...Вам. Це дуже люб’язно з Вашої сторони.
-Прошу, юна мрійнице. Більше не губіть свій скарб.
-А звідки Ви дізнались, що він мій? В парку було досить багато людей, тож його міг лишити хто завгодно.
-Але він же ваш?
-Так, мій. Як Ви правильно сказали, мій маленький скарб.
-Ну от і добре. Я не хотів, щоб Записник маленької мрійниці потрапив в чужі руки.
-А Ви дивний юнак..
-Це погано?
-Для Вас так. Світ не любить диваків. Він їх намагається змусити бути звичайними, сірою масою легше управляти.
-А Ви розумна, як для маленької мрійниці.
-Маленька - зовсім не означає вік. Це лиш означає, що дитина в мені ще жива. Та дитина, що вміє радіти дрібницям, вірить в дива і любить пускати мильні бульбашки в погожу літню днину.
-Вибачте. Я зовсім не хотів тебе образити чи щось подібне. Це мав бути комплімент з ноткою жарту, але якось не вийшло. Вибачте.
-Все добре. Дійсно. Не нервуйте. Я не з тих людей, які так швидко ображаються. Та й Ви аж ніяк не образили мене. Дякую за те, що вважаєте мене розумною. Зарахуємо це до компліментів.
-Ви вже вибачте. Я дійсно іноді кажу, а тільки потім думаю. Це по-дурному.
-Забудь...те. Ох, вже ця звичка. Маленька мрійниця не звикла "Ви"кати. Тим більше, коли вона не знаходиться в серйозному товаристві чи в товаристві старших. Певно, це трохи вияв невихованості, тож прошу вибачення.
-Ну що Ви! Не вибачайтесь! А для того, щоб нарешті Вам стало легше, давайте познайомимось і нарешті перейдемо на "ти". Що скажете на це?
-Я за! Як тебе звати, незнайомцю?
-Ну от і добре, що ти за. Давай так: ти будеш мрійницею, а я незнайомцем? Навіщо себе обмежувати іменами, коли можна бути просто "незнайомцем"? Це звучить досить цікаво, та й написавши "Сьогодні я зустріла таємного незнайомця, який повернув мій маленький скарб" у своєму записничку, ти аж точно запам’ятаєш мене.
-А ти думаєш, що я це напишу?
-Дідько! Я тепер тобі здався егоїстичним. Просто хотілось запам’ятатись. Не кожному ж в житті пощастить потрапити у записничок маленької мрійниці.
-Ну добре, насправді ти вгадав, я це й хотіла занотувати, не кожного ж дня незнайомці повертають мені загублені речі. А гублю я речі дууууже часто.
-Ну от. Значить я можу радіти.
-Ой! Щось я геть забазікалась, вже темніє, треба бігти готувати вечерю, годувати Равлика.
-Равлика? Це твій домашній улюбленець?
-Так і ні. Це котик, якого я знайшла кілька місяців тому, а з фантазією на імена для котів у мене якось не склалось, тому був він названий Равликом, адже, коли спить, то так згортається у клубочок, що стає схожим на равлика.
-А як на мене, то досить оригінально і вияк неабиякої фантазії. Ну добре, мрійнице, біжи до свого Равлика і більш не губи свої речі, не буду тебе затримувати, бо геть в ніч повернешся додому.
-Дякую тобі, незнайомцю. Бережи себе.
Так і закінчився діалог пересічних людей, що так випадково зустрілись. Але кожен з них знав, що щось в цій зустрічі було особливе. Щось, що залишиться в пам’яті, що буде занотоване серед особистих записів..
І кожному з них здавалось, що це не остання їх зустріч. Вона ще кілька разів озирнулася, помахавши йому на прощання.
В житті не буває нічого випадкового - промайнуло в її думках. Вона натиснула на <play> і пішла собі далі, назустріч сонцю, що вже майже зникло за горизонтом...
Коментарі
Дописати коментар