Не історія про вічне кохання.

Це зовсім не буде історія про вічне кохання, наповнена моментами, коли ти читаєш сотні сторінок на одному подиху. Це буде історія, яка не пов’язана з реальними подіями, але в якій кожен може впізнати себе або знайомих, історія, яка може зачарувати або ж просто залишити байдужим. Та все ж вона варто того, щоб її розповісти.

Здавалось, що вони знайомі вічність, якби вічність можна було рахувати якимось десятком років. Вони не пам’ятали як вони вперше зустрілись і познайомились, все було вирішено за них, адже їх батьки просто дружили, тож скажімо вони були знайомі з дитинства. Нічого їх не відрізняло від інших дітей, вони грались, сміялись і просто зростали разом, якщо можна так сказати, адже єдиною відмінністю цієї дружби, від дружби у тому віці було лишень те, що бачились вони доволі рідко, бо жили в різних містах.

Час йшов, діти дорослішали, та їх дружба все ще залишалась на тому ж рівні. Тобто вони бачились кілька разів на рік, але не забували один про одного й на день, бо для них ця дружба щось означала, хоч це не можна було пояснити вустами дитини. Вони просто раділи, що є один у одного.

Коли ж почався «підлітковий вік», дещо змінилось. Їх спілкування майже припинилось, а ті єдині зустрічі, що підкидувала їм доля, обмежувались лишень запитаннями «Як справи?» і відповідями «Все добре, ти як?». І більш нічого не було між ними, ніби дві різні людини, які не знають навіщо вони знаходяться у товаристві одне одного і що їх тут тримає.

Так і зникала потрохи дружба. У кожного були свої інтереси, свої друзі, свої думки. Здавалось, що вже нічого їх не об’єднує. Настав рік зовсім без спілкування. Жоден з них не помітив відсутності іншого, вони жили як завжди, просто вже не спілкувались і це не було за домовленістю, через сварку чи ще через щось. Просто вони зникли з життя одне одного і не збирались туди повертатись.

А закінчився той «рік без спілкування» насправді дуже просто. Він переїхав у її місто. Вона знала про це, навіть привітала його, та крім вітання вона більше не знала що й написати, а він, отримавши повідомлення «Вітаю у новому місті, нехай воно стане для тебе справжнім домом», лишень усміхнувся і відповів «Дякую. Як щодо екскурсії?». Вона не сприйняла ці слова всерйоз, але вирішила підтримати розмову, відповівши «Пішли, сьогодні о 5 на площі», а далі вже почались якісь жарти, зовсім відсторонені теми і години за монітором комп’ютера. Вона була рада, що вони знову так легко спілкуються.

Тим часом, на годиннику було о пів на 5, він вже був на шляху до площі, а вона ніжилась в ліжку, читаючи чергову книжку про вічне кохання, принців і ідеальне життя. Вона була настільки заглиблена у цю атмосферу романтики, подвигів і ніжності, що геть забула про печиво, що пеклось у духовці, яке вже почало наповнювати ароматом всю квартиру. Час летів для неї, як комета, коли вона заглиблювалась у нову книжку, яка була їй до смаку, та й взагалі, не зустрічалась ще книжка, що не сподобалась би їй. Коли в квартирі вже почало пахнути горілим, вона нарешті відтягнула себе від книжки і стрімголов побігла на кухню. Дякуючи Богу, печиво не згоріло, а лишень почало підгорати і половину ще можна було врятувати. Вона швиденько вийняла його, опікшись, як завжди. Радіючи, що все ж печиво вдалось, вона поставила чайник і налаштувалась на продовження читання, смакуючи печиво і запиваючи улюбленим зеленим чаєм.

Тим часом на годиннику було о пів на 6, а він все ще стояв і чекав її. Звісно, купа думок пронеслась в голові за цей час, та виправдовуючи, що вона ж дівчина, що з неї взяти, як завжди запізниться і буде виправдовуватись. Минали хвилини, які тягнулись як години, адже він чекав на неї, а її все не було.

І от на годиннику вже майже шоста. Вона знову змушена була відірватись від цікавої книжки, бо телефон наполегливо дзвонив. Вона підняла слухавку і почула доволі знайомий голос, хоч одразу й не пізнала кому він належить.

-Привіт! Ну і де ти?

-Привіт. Я? Тобто? Хто це?

-Ну добрий день! Ти що забула?

-Взагалі-то зараз вечір. Привіт, сонце. Нарешті я впізнала.

-Як облаштування на новому місці?

-Нормально. Але не відходь від теми. Ти де?

-Ну як де? Вдома сиджу, де ж мені ще бути?

-А чого це ти вдома сидиш? Я тебе тут вже майже півтори години чекаю!

-Блііііін, екскурсія.. Я думала це буде жартом для підтримання бесіди.

-Ну взагалі круто!

-Вибаааач… Як щодо чаю і печива?

-Мммм.. я був би не проти.
-Добре. Тоді запрошую тебе на чай і печиво до мене. Сподіваюсь, не забув ще де я живу?

-Та ніби не забув. Чекай, скоро буду.

Ви, певно, подумали, що вона в паніці почала бігати по квартирі, вибираючи що ж їй гарного одягнути, як нафарбуватись і тому інше? Ні, так не було.

Насправді ж, вона дочитала книжку до кінця розділу, потім пішла застелила гарну скатертину на стіл і поставила чайник закіпати. Коли вона підійшла до дзеркала, то побачила якою ж смішною вона виглядає: розпатлане волосся, майка на 2 розміри більше, без макіяжу та ще й з залишками борошна на обличчі. Щоб не перелякати гостя, вона все ж пішла вмитись і розчесатись. На кухні свистів чайник хвилин вже 10, а вона все не йшла його вимикати. Вона заплела собі косу, відмила залишки борошна з обличчя і побігла на кухню все ж вимкнути чайник. А думках було: "Щось я якась розсіяна сьогодні".

Як тільки вона заварила чай, пролунав дзвінок у двері. Вона побігла відкривати. Побачивши його, вона голосно засміялась, адже в руках у нього було здавалось з кілограм печива. Він одразу поцікавився що ж викликало такий сміх. Вона й пояснила, що печиво якраз й було. А він трішки зашарівшись, сказав: "Ну що ж тепер? Буде два види печива".

Вони пішли на кухню, все ж скуштувати те печиво, що ледь не пригоріло. 

Зав'язалася розмова. Вона була настільки легкою і щирою, що вони й не помітили, як пролетіло 3 години, вони все балакали й балакали, здавалось, в них був мільйон тем для розмови. Вона йому розповідала як вона обожнює запах свіжої випічки і що в неї ніколи не виходить щось приготувати, якщо немає настрою, а він так уважно її слухав, ніби просто не міг відірватись від її розповідей, а потім починав свою розповідь про те, як він потрапляв в якісь пригоди і як потім намагався виплутатися з усього того. Вона голосно сміялася від того який же він дурник і казала, що він певно ніколи не подорослішає, бо як був дитиною, так і лишився. А час не те що біг, а летів, як комета. І от вже на годиннику була 10 година. 

Побачивши, що вже доволі таки пізно, він почав прощатись,кажучи, що пора б вже бігти додому. А вона ж лишень запропонувала трошки печива взяти з собою. Він аж ніяк не міг відмовити їй, тож вона швиденько прскладала печиво в пакетик, подякувала за чудову розмову і провела до дверей.

Зачинивши двері, вона пішла на кухню мити посуд після приготування печива і чашки від чаю. На її обличчі сяяла усмішка, вона сама не розуміла чому, але на душі було так тепло і так легко. Впоравшись з посудом, вона пішла в кімнату, плануючи продовжити читання книжки, але щось було того вечора не до читання. Вона тричі намагалась почати читати далі, але все ніяк не могла зосередитись на книжці, щось її відволікало, а що вона все ніяк не могла зрозуміти. Не хотілось їй нічого. Така гармонія і спокій були на душі, що вона просто вирішила піти спати. 

Тим часом до 11 години він вже дістався додому. Хоч йти було всього півгодини пішки, та він так не хотів, щоб цей вечір закінчувався, тож він бродив по тихими і пустинними вулицям близько години, перш ніж дійшов додому. Це був для нього якийсь особливий вечір теж. Вперше було так легко і щиро спілкуватись з кимось, не треба було прикидатись тим, ким він не був, не треба було показувати себе з кращої строни, не було того награного і натягнутого спілкування, теми з'явились під час самої розмови і не можна було й здогадатись про що ж вони будуть говорити далі. В цілому він був дуже задоволеним цим вечером.

Можна стверджувати, що все повернулось на початкову стадію їх дружби,коли вони настільки полюбляли говорити про якісь дрібниці, що не помічали часу взагалі. А ще більше вони любили сперечатись. От просто дай їм тему для суперечки і вони будуть до кінця дня доводити, що правий хтось один з них. Та все ж їх сварки завжди доходили до компромісу. Вона погоджувалась з ним, він закривав очі на якісь її неправдоподібні доводи (чи взагалі абсурдні) і закінчували фразою з її уст: "Ні тобі, ні мені, та все ж колись ми повернемось до цієї суперечки і я тобі доведу, що це я була права". Після цього він починав сміятись і називати її "моя дурненка дівчинка". Вона ж відповідала на це надутими щоками і ніби ображеним поглядом. А потім відбувалась звична розмова:
-Ну, ти що образилась?
-...
-Так, ти не дуйся так сильно, а то вибухнеш, як повітряна кулька. Чуєш?
І він починав її лоскотати, та так сильно, що вся кімната заливалась її сміхом. Так, вона жахливо боялась лоскоту і ніяк не могла себе стримувати. В якості помсти вона теж починала його лоскотати і тепер вони сміялись обоє і намагались втекти один від одного. Та закінчувалось все щоразу тим, що він ловив її і, міцно обіймаючи, щоб вона не змогла його лоскати, казав їй: "Ну отакою ти мені більше подобаєшся, а то вздумалось тобі на мене дутись". І одразу ж її відпускав.
В таких дитячих забавках і з щирими розмовами до ночі минуло 2 роки. Ось вони вже стали доволі дорослими. якщо вважати 17-річну дитину дорослою. Та все ж вони стали більш стриманими в вираженні своїх почуттів і тей дитячий вогник, здавалось почав згасати в їх очах. Вони почали думати про вступ до ВУЗів, їм не було часу на всілякі "забавки" і тому подібне. Тож зустрічі стали нечастими і навіть коли випадала нагода вони були більш відстороненими, вони вже не могли бути натільки щирими і говорити до ночі на будь-які теми. Але вони все ще жартували, сперечались і знайомі, що не знали хто вони одне одному казали, що вони "дуже мила пара" і щиро дивувались від їх відповідей "ми не пара, ми друзі" , а ті неоднозначно з сарказмом відповідали "так, друзі, знаємо ми таких друзів". Вони ж лишень усміхались і казали одне одному "Про що ці люди? Яка ж з нас пара?".
Тож ці 2 роки були все ще тими роками міцної дружби і розваг. Вони щиро вірили, що так буде і далі, але так не сталось.
Чи то суспільство так впливало на них, чи то оточення, чи вони справді змінились. Але в один день вона прокинулась і їй просто жахливо захотілось з ним побачитись. Вона йому написала, бо телефонувати щось геть не хотілось, раптом він би виявся зайнятим. Не пройшло й хвилини. як він відповів. Вони перекинулись кількома повідомленнями, але відчуття, що щось не так не покидало її. Та вони вирішила відкинути ці думки і запропонувала йому піти погуляти, адже давненько вони вже не бачились. Він згодився зустрітись ввечері і трохи прогулятись.
Того вечора все було як завжди, вони погуляли, побалакали як тоді, в далекому дитинстві, на віддалені і цікаві обом теми. Але їх прогулянка і гарна розмова була перервана дзвінком його мобільного. Він перепросив і відійшов в сторону, щоб поговорити. Вона ж чекала, коли він закінчить розмову, стояла на мості, дивилась на зорі і думала "Даремно я хвилювалась, все як завжди. Яка ж я щаслива, що маю такого друга". Її думки перервав він, повернувшись. Він запропонував зайти в кафе на чашечку кави і сказав, що у нього є сюрприз для неї. Тож вони пійшли у запропоноване ним кафе.
Його сюрпризом була мила дівчинка, яка чекала їх за столиком і, коли вони увійшли, помахала їм. Відбулось знайомство. Він представив цю дівчинку як його дівчину. Вона не сказати як була здивована. Та все ж не показала цього. Вони мило посиділи, познайомились. ця дівчинка їй сподобалась і вона була рада, що її кращому другу дісталась гідна дівчина. Близько години тривало їх спілкування. Потім він сказав, що мусить доставити свою спутницю додому, тож вони попрощались. Вона пішла на свою зупинку, а вони на свою, адже їхати їм було в зовсім різному напрямку. Згодом через годинку після їх прощання він зателефонував їй.
-Привіт! Як ти дісталась додому?
-Привіт. Та нічого, як бачиш жива, здорова, не вкрали.
-Ну й Слава Богу! Як тобі наш сьогоднішній вечір?
-Ну ти й даєш! Чого не казав, що в тебе є дівчина? Я була неабияк здивована!
-Ну, не так вже й давно вона з'явилась, того й не казав.
-Ну ти й жук! Приховував оце від мене!
-Як вона тобі?
-Мені? Гарненька, мила дівчина, в цілому сподобалась
-Ну й добре, а то я нервував.
-Чого то? Ти думав, що я скажу: Кого ти собі обрав, кидай її! Чи що?
-Просто мені важлива була твоя думка.
-Ой, сонце, мене тут мама кличе, побігла я. Вечір був гарним, дякую.
-І тобі дякую за вечір. Біжи, мамі привіт.
-Дякую, тобі теж.

Якщо ви подумали, що вона почала його ревнувати, ви помиляєтесь. Вона зовсім не ревнувала його, їй просто було незвично, що тепер її кращий друг має дівчину. Вона трошки обмежувала себе, коли вони були в компанії його дівчини (а він був з нею завжди). Та все ж їх розмови вона не могла змінити, вони жартували одне з одним, сміялись. А його дівчина дивилась на них ворожим поглядом.
Через трішки більше як півроку він кинув свою дівчину, як виявилось її постійна ревність йому набридла настільки, що він вирішив завершити стосунки.
Почувши це вона була здивована. І почала над ним жартувати: "Ти ж обережним будь з тими дівками, а то бачиш одна так ревнувала, що ледь тебе з розуму не звела. Знаю ж я який ти бабій. То будь обачнішим, не давай одній дівці знати про іншу". Він розсердився на неї, вона це побачила і одразу з вибачилась за свій невдалий жарт, а він зі злості випалив: "В мене нікого крім неї не було, вона ревнувала до тебе!". Вона була в шоці і мовчала близько хвилини. Потім вона все ж вирішила дізнатись більше і зав'язала розмову:
-Як??? До мене? Та з якого ж це дива?
-Так, до тебе. Вона почала розказувати, що я постійно приділяю тобі більше уваги, ніж їй.
-Що? Та ми ж з тобою бачились в кращому випадку раз в місяць й те всі наші зустрічі були при ній. Та й навпаки я намагалась бути більш стриманою, щоб дівчинка не почувала себе ніяково.
-Не виправдовуйся. Ти не винна. Це вона просто виявилась дурненькою дівчинкою, яка ревнувала мене до кожної зустрічної. З тебе просто все почалось, а потім продовжилось перечитуванням всіх моїх переписок і шастання по всьому моєму телефону.
-Тю. Справді дурна.
Вона вирішила закінчити з цією темою, адже дізналась, що її цікавило. На душі стало спокійніше, бо вона розуміла, що її вини в тому немає. Але саме після того випадку вона всерйоз задумалась "А що якби ми й справді стали парою?". В таких думках вона провела майже місяць. На її щастя вони зовсім не бачились і не спілкувались. Тож вона запевнила себе, що то були дурні думки і яка з них пара, вони ж друзі!
Здавалось, знову почався період «припинення спілкування». Вони знову були порізну. Вона в навчанні, спілкуванні з друзями, в книжках про все те ж вічне кохання, а він в колі друзів, гулянках і з новими багатогранними враженнями. Але це «припинення спілкування» відрізнялось від попереднього тим, що вони все ж бачились іноді. Але вже були холодними одне до одного. Вона думала, що навіщо їй обтяжувати його своїми дурними почуттями. Він намагався забутись в гулянках і нових дівчатах. Тож в їх зустрічах було більше неприємного, ніж приємного, та все ж вони раділи цим зустрічам.

Словом, не тільки їх дружба руйнувалась, а й те зерно кохання, в яке переросла їх дружба, вбивалось їх байдужістю до власних почуттів.

І після кількох років її страждань, вона вирішила просто відпустити його. А її дурну закоханість поховати разом із мріями про їх спільне майбутнє, йому ж вдалось забутись в нових дівчатах, але чи на довго одному Господу відомо.

Тож в один день зустрівшись з ним вона не відчула нічого до нього. Зовсім. Вона й не знала про що з ним поговорити. Він був вражений тим яка ж його "дурненька дівчинка", яка завжди була веселою і повною нових тем і емоцій, стала мовчазною і невеселою. Тож він вирішив трохи розвеселити її розповідями про те, як він загуляв нещодавно і як йому було весело. Вона уважно його вислухала, сказала, що час вже й за голову братись, а всередині неї ніби щось обірвалось. Вона розуміла, що вони втратили ту нитку, що завжди зв'язувала їх. В той день вона прощалась з ним ніби назавжди, бо більш її з ним нічого не тримало. 
А він? А що він? Він поглинутий новим веселим життям не помітив того, що вона пішла.


Так і закінчилась їх дружба/недокохання. Вони самі все зруйнували. Бо всі ми робимо помилки, а вони їх зробили цілий віз. Бо будучи трохи сміливішими у них би могло бути все, про що обоє так мріяли.


А мораль цієї історії така: Люди дурні. Ці двоє дурні. Не повторюйте їх помилок. Говоріть про свої почуття відкрито. А далі вже хай щось буде.